Серцеві аритмії в гострий період інфаркту міокарда в умовах коморбідності: оптимізація діагностики та оцінка безпосереднього та віддаленого прогнозу виживаності

Abstract

Дисертаційна робота присвячена вивченню проаритмогенної активності міокарда в різні часові терміни інфаркту міокарда (ІМ), її впливу на перебіг гострого періоду, післяінфарктне ремоделювання серця, розвиток ускладнень на госпітальному етапі лікування, після виписки зі стаціонару та в процесі динамічного спостереження упродовж 24 місяців у пацієнтів з коморбідною артеріальною гіпертензією (АГ) та цукровим діабетом (ЦД). Також простежено розвиток несприятливих серцево-судинних подій в катамнезі та вивчено безпосередню та віддалену (упродовж 10 років) смертність у досліджуваній когорті пацієнтів залежно від терміну і типу порушень ритму серця (ПРС) в гострий період ІМ. Доповнено наукові дані щодо достовірного впливу на підвищення госпітальної смертності у пацієнтів з догоспітальними ариміями та практична відсутність впливу останніх на віддалену виживаність. Доведено, що віддалена виживаність достовірно погіршилась у пацієнтів, які мали на до госпітальному етапі пароксизм фібриляції передсердь. Показано, що в гострому періоді ІМ найчастіше виникають пререперфузійні ПРС і мають найгірший віддалений прогноз при шлуночковій аритмії. Доведено, що пацієнти з пароксизмом фібриляції передсердь, що виник на до госпітальному етапі мали найвищу 30-денну смертність. Підтведжено, що пізні післяреперфузійні аритмії зустрічаються значно рідше, ніж порушення ритму в інші терміни ІМ, однак мають достовірний вплив на віддалену виживаність пацієнтів. Особливо це стосується ранніх післяреперфузійних аритмій за яких показники виживаності впродовж 10-річного терміну спостереження були достовірно зниженими, а смертності – достовірно гіршими. Доведено, що пацієнти, які пережили реперфузійні ПРС мали кращий віддалений прогноз порівняно з пацієнтами, в яких не спостерігались реперфузійні аритмії. Коморбідна патологія, зокрема АГ та ЦД посилює проаритмогенний потенціал міокарда в умовах гострої ішемії та погіршує ранній і віддалений прогноз після ІМ, що вимагає оптимізації тактики ведення таких пацієнтів. Встановлено, що проаритмогенний потенціал зростав в умовах коморбідності за рахунок неадекватного післяінфарктного ремоделювання на тлі попередніх змін міокарда за рахунок несприятливого впливу АГ і ЦД. Встановлено, що час появи та вид ПРС є провідними детермінантами впливу на безпосередній і віддалений прогноз хворих з ГКС.